Кожен школяр знає, що
Туреччина – це п’ятизірковий рай для туриста, цілодобова анімація й тотальний олінклюзив. І цей туристичний стереотип якось затер інше обличчя Туреччини – казкового краю, де оживають стародавні легенди
Колись Туреччина була у всьому перша: у місті Пергам створили першу книжку, тут був перший конкурс краси, коли Паріс вибирав найвродливішу з трьох богинь. Тут відгриміло, як жартують турки, перше у світі «Євробачення». Якщо ви з тих туристів, кого вже другого дня відпустки на шикарному пляжі опановує нудьга, то досліджуйте справжню Туреччину, таку, якою вона була і 100, і 20 років тому, ще до туристичного буму!
Вирушайте до затонулого міста Кекова, неподалік від містечка Демре-Кале. Дорога серпантином стелеться понад морем, а за вікном машини на жовтих випалених пустирях загадково темніють силуети старовинних саркофагів. Тутешні мешканці вірили, що після того, як людина помирає та її ховають у кам’яну скриню, разом із темрявою приходить богиня смерті й пожирає тіло. Ми проминули Фініке – місто мільйонерів, що сяяло білосніжними яхтами. І ось уже містечко Демре-Кале, що розкинулося біля підніжжя синіх гір та скелястих пагорбів.
Після пустельних пейзажів заквітчані ганки, будиночки із червоними дахами й архітектурна домінанта селища – білий мінарет – виглядають яскраво та свіжо. Колоритні бабці у квітчастих спідницях і картатих
хустках переносили з берега рибу у великих плетених кошиках. Човни, ніби покірні коні, чекали своїх господарів, і все навколо дихало спокоєм і затишком. У голові навіть промайнула думка, що непогано було б оселитись у такому місці та все життя ловити рибу й засмагати під лагідним анталійським сонцем. На хвилях гойдаються човни та яхти, – можете вибрати той плавзасіб, який більше сподобається. Екскурсія звідси до Кекови коштує близько 15 лір, і вже за чверть години ви опинитеся біля загадкового острова.
Ми вибрали яхту зі скляним дном, тож добре роздивилися затонуле місто. Відчуття не передати словами. Ніби потрапляєш у фантастичний фільм, тільки крутіший за всякі голлівудські декорації! Коли очі звикають до підводних сутінків, у воді проступають обриси стародавніх будинків, напівзруйнованих стін; ось церква, якісь кам’яні арки, на тротуарах, по яких уже понад 15 століть не ступала нога людини, лежать якісь глеки та амфори. Пірнати в цьому місці категорично заборонено, аби не пошкодити унікальний археологічний об’єкт, тож доторкнутися до мертвого міста можуть хіба що риби.
Наша яхта йде далі вздовж острова, і ось між кольоровими кущиками підводної рослинності видніються сходи, які вже нікуди не ведуть, і тільки морські хвилі полірують до блиску їхню поверхню. Тут не хочеться голосно говорити, таке враження, що це не мертве місто, а якесь сонне королівство і варто голосно крикнути чи заговорити, як хтось прокинеться там... Якщо довго вдивлятися в підводне місто, стає моторошно. Дивно, що тут досі не зняли якийсь фільм про глобальну катастрофу чи монстрів із минулого. Відчуття заціпеніння спадає, тільки коли ми нарешті пірнаємо в теплі води в сусідній мальовничій затоці.
Антоніна Малей
/ Журнал Мандри 
