Відпустка в гамаку
Крим приваблює насамперед своєю різноманітною природою, неймовірним поєднанням зелених кольорів, скелястих ландшафтів та червоних маків. На незайманих заповідних землях півострова можна відпочити від галасу великих міст. Сільський зелений Крим – чудовий варіант для родинного вікенду. Тут вас пригостять екологічно чистими шашликами та кримськими винами, тут можна бродити серед трав і лісів, подоїти козу або корову (після чого випити свіжого молока), порибалити (а потім засмажити й з’їсти улов). І можна днями лежати в гамаку та насолоджуватися краєвидами, а вночі досліджувати небесну мапу. Коли дивишся вночі на кримське небо, здається, зірок тут удвічі більше, аніж у містах. А якщо дуже захотілося на море, то до нього не так уже й далеко, був би транспорт.
Козацька застава та палац зі сновидінь
Наша подорож зеленим Кримом почалася з Білогірського району, де на «Козацькій заставі» нас зустрів справжній козак із батогом та шаблею за поясом. Іще один неодмінний атрибут козацької оселі – куліш, пшоняна каша з м’ясом, салом та цибулею. Найкраще цю кашу запивати горілкою, а між чарками співати козацьких пісень, щоб не сп’яніти швидко. Над «Козацькою заставою» височіє біла довжелезна скеля, кольором і формою схожа на Туманний Альбіон. Тут можна їздити верхи, рибалити або просто байдикувати. Поруч – «Замок скіфів», чудернацька будівля, яку будують уже 12 років і ніяк не збудують. Її почав будувати один дуже дивний чолов’яга, використовуючи спогади зі свого сну. Йому нібито в деталях наснився справжній скіфський замок, і він вирішив утілити свій сон у життя.
Коні невинні
Незабутнє враження залишають і кінні прогулянки, наприклад, біля конеферми «Вершник коло білої скелі». Тут нас посадили на коней, швиденько розказали, як ними правити. У супроводі місцевих наїзників та маленьких лошат, що пленталися за своїми матусями, ми вирушили в кінну подорож мальовничими горами. Я вже мала деякий досвід їзди верхи й тому почувалася досить упевнено. Більшість людей із нашої компанії сіли на чотириногий транспорт уперше, але коні поводилися сумирно. Нарешті ми виїхали на широке гірське плато, звідки одночасно можна було охопити оком і білі скелі, і макові поля, і широченні зелені луки. Аж дихання перехопило! Ми трохи посиділи на каменях, насолоджуючись краєвидами, назбирали чебрецю (тепер його запах у мене завжди ототожнюватиметься з тією місциною), сфотографували всі красоти в різних ракурсах і почали готуватися їхати назад. Коні нас чекали неподалік, поглинали траву й відганяли надоїдливих комах. Але, напевне, їм неабияк набридла прогулянка, бо варто було нам осідлати своїх гривастих приятелів, як вони кинулися додому зі швидкістю, аж ніяк не комфортною для вершників-новачків. Ми намагалися вишикувати коней у рівну шерегу – марно! Вони зривалися, обганяли одне одного й зовсім не зважали на потуги вершників. Жоден кінь не погоджувався пасти задніх, і нам залишилося тільки намагатися дістати задоволення від швидкої їзди та адреналіну й пограти в перегони. Я приїхала другою одразу після хлопця, що в останню хвилину промчав повз мене на шаленій швидкості з криками «Стій! Стій!», та кінь і не думав слухатись, доки не домчав до стійла, де зупинився та заспокоївся. Від свіжого повітря й перегонів на нас раптово напав такий голод, що ми накинулися, як вовки, на смачний плов, який завбачливо приготували господарі конеферми.
Анастасія Матюшенко
/ Журнал Мандри 
